На початку XIX ст. в Російській імперії діяли дворянські організації так званих декабристів, що ставили за мету повалення самодержавства та скасування кріпацтва. Серед їх членів були три брати Муравйови-Апостоли, які походили зі славетного козацького роду. Старші, Сергій і Матвій, належали до Південного таємного товариства, а молодший Іполит (1806— 1826) — до Північного. У день повстання, 14 грудня 1825 року, він був у Петербурзі, та після його кривавого придушення Іполит негайно вирушив на південь до братів, Незважаючи на поразку Північного товариства, декабристи підняли повстання Чернігівського полку. На шляху до Білої Церкви заколотники були оточені й розстрілами з гармат. Було заарештовано Матвія та Сергія, якого пізніше стратили. А 19-річний Іполит дав клятву "перемогти або вмерти" і після бою застрелився.

Князь Олександр Безбородько був дуже щедрою людиною та хлібосольним господарем. У його столичному будинку щодня накривали стіл на сто персон, куди без запрошення міг прийти будь-який дворянин, Безбородько до всіх своїх гостей ставився з однаковою повагою, охоче допомагав тим, хто до нього звертався. Канцлер ніколи не забував і про своїх земляків, він влаштував на різні посади багатьох українців. Як переказували, Безбородько відмовився допомогти людині лише одного разу. Якийсь чоловік з України звернувся до князя з проханням влаштувати його в Санкт-Петербурзі диригентом оркестру, «...щоб паличкою махати та по шість тисяч брати». Олександру Андрієвичу довелося довго пояснювати землякові, що для цього заняття потрібно хоча б трохи розумітися на музиці.

Канцлер Російської імперії, князь Олександр Андрійович Безбородько (1747—1799), народився у Глухові в родині генерального писаря козачого реєстрового війська. Освіту майбутній творець світового ладу» здобув у Києво-Могилянській академії, де вражав викладачів і студентів не лише блискучими здібностями, а ще й феноменальною пам'яттю.

Після випуску Безбородька взяли на службу до канцелярії Малоросійського генерал-губернатора графа П. О. Рум'янцева, який згодом рекомендував талановитого юнака імператриці Катерині II на посаду секретаря. Олександр Андрійович зробив блискучу кар'єру при дворі: він став довіреною особою цариці, займаючись як справами внутрішньої, так і зовнішньої політики. Саме Безбородько був автором «Маніфесту про збройний нейтралітет», що дозволив Сполученим Штатам Америки за допомогою Росії вистояти у боротьбі з Англією. Канцлер стояв за створення потужної коаліції Росії та Австрії, котра повністю змінила розклад сил у Європі. Безбородько укладав угоди про приєднання до Росії Криму та Польщі. При цьому Олександр Андрійович провадив досить жорстку дипломатію. Так, наприклад, під час підписання мирної угоди з Туреччиною 1791 року в Яссах він відверто заявив представникам султана: «Бажаєте мати війну або мир? Можете отримати як те, так і інше. Мир за Галицькими попередніми статтями або війну до повної загибелі. Вибирайте».

Майно останнього кошового отамана Запорозької Січі після арешту привласнила держава. Але дещо з конфіскованих грошей витрачалося на його потреби. Калнишевський був не простим в'язнем і отримував 360 карбованців на рік, тоді як звичайні монахи та арештанти жили усього на 9 карбованців. Гроші старець витрачав не на себе. 1794 року він пожертвував Спасо-Преображенському собору срібний хрест вагою понад 30 фунтів (13,6 кг), а на честь свого звільнення подарував монастирю Євангеліє в оправі із золоченого срібла вагою більше двох пудів (32 кг)!

1775 року, коли за наказом Катерини II Запорозьку Січ було ліквідовано, 85-річного кошового отамана Калнишевського (1690—1803) заарештували і заслали на Соловки. В монастирі Петро Петрович залишався до самої смерті, а помер він, коли йому було вже 112 років. Останні два роки свого життя Калнишевський перебував на острові добровільно, вже після того, як його нарешті помилував імператор Олександр І на честь власної коронації. Своє рішення Калнишевський пояснив у листі до архангельського губернатора з неабиякою мудрістю та гумором. Старець писав, що збирається «в обителі цій очікувати зі спокійним духом близького кінця свого життя, оскільки за 25 років перебування в тюрмі до монастиря звик, а свободою і тут насолоджується повною мірою».

Кар'єра Розумовського була блискучою. Він отримав титуг графа та великі маєтності в Росії та Україні. Проте залишався досить скромною та добродушною людиною. 1757 року Єлизавета Петрівна зробила Олексія генералом-фельдмаршалом. Розумовський, який не тільки ніколи не служив в армії, а й майже не знав грамоти, філософськи зауважив їй: «Лізо, ти можеш зробити з мене все, що завгодно, однак ти ніколи не змусиш інших рахуватися зі мною серйозно, хоча б як із простим поручиком».

У знаменитого опришківського отамана Олекси Довбуша був рідний брат Іван. Вони колись . удвох пішли в гори та завжди трималися разом. Одного дня, навесні 1739 року, опришки зупинився в корчмі села Марківки. Під час відпочинку між братами спалахнула суперечка, що швидко переросла у бійку. Один із рядових опришків загинув, а Олекса Довбуш дістав поранення. Рідний брат вдарив його топірцем по нозі, залишивши його кривим на все життя.

Після цього випадку шляхи братів назавжди розійшлися. Олекса залишився в Галицьких землях, а Іван із частиною людей пішов на Бойківщину, де створив свій загін і прославився — сміливий та жорстокий отаман. По собі він залишив лише ніж, на якому було написано "Іван Довбуш, славний гірський опришок, перед своєю смертю передав цей різак церкві Беняшки".

В опришків був звичай: вони не залишали живими своїх поранених і тяжко хворих. Така жорстокість пояснювалася, найпевніше, побоюванням полону, тортур і зради. Одного разу побратим Довбуша тяжко захворів і загін постановив відрубати йому голову. Олекса не дозволив цього робити, він сказав: «Залиште його, можливо, він ще послужить». Хворого опришка залишили самого в гірській печері із запасом провізії.

Олекса Довбуш (1700—1745) був ватажком карпатських повстанців — опришків, або «чорних хлопців», як їх називали за чорні сорочки, що приховували їх у темряві. Захоплене у панів, лихварів, купців майно «український Робін Гуд» роздавав бідним.
Не дивно, що про нього складено багато народних пісень і переказів, а ім'ям Довбуша названо гори у Карпатах, печеру на горі Говерлі та скелю поблизу Яремчі. Але ж сам Олекса та особливо його брат Іван були жорстокими до панів, вони безжально розправлялися з цілими родинами, вбивали навіть дітей.
Протягом семи років шляхта намагалася знищити загін месників. Тому, хто спіймає знаменитого опришка, пообіцяли дати шапку золота й звільнити від повинностей та податків. Троє заможних селян із села Космач змовилися знайти Довбуша. Олекса, довідавшись про це, вирішив виїхати в Молдавію, але спочатку покарати зрадників. Двоє з них були вбиті. А до хати третього, Дзвінчука, Довбуш прийшов без належної охорони і тому вдалося застрелити опришка.
Казали, що дружина Дзвінчука була коханкою Довбуша, тому він був такий необережний. А одна з легенд безпосередньо звинувачує цю жінку в смерті Олекси. Дзвінка нібито відрізала срібний ґудзик з одягу Довбуша та віддала чоловікові, щоб той зарядив ним рушницю, оскільки прості кулі не могли зашкодити завороженому розбійнику. Народ не вірив у загибель Довбуша. Щоб переконати людей, його тіло возили по селах, виставляли в Коломийській ратуші, потім порубали на частини та розвішали на палях в 11 селах і містах Покуття.

Російські царі всіляко заохочували шлюби між українцями та великоросами. Козацька старшина вміло цим користувалася: вигідне одруживши дітей, можна було дістати могутніх покровителів у Москві чи Санкт-Петербурзі, а також значно поліпшити своє матеріальне становище. Так, наприклад, гетьман Іван Скоропадський (1646—1722) віддав свою єдину доньку за сина впливового царедворця Петра Толстого і тим самим нейтралізував усіх своїх ворогів в Україні. Крім того, дружина гетьмана зуміла випросити у цариці Катерини І великі маєтності для своєї доньки, посилаючись на те, що в Росії є звичай давати за нареченою посаг, а в них нібито нічого немає.

Про козацького ватажка XVII століття фастівського полковника Семена Палія (6л. 1640 -1710) у народі складено багато легенд. Більшість із них прославляє небачену силу козака та його лицарську вдачу. Розповідали, що був Палій півтора сажня на зріст (тобто значно вищі, ніж два метри) і важив 12 пудів (192 кілограми). Отаман під час походів змушений був пересуватися на коліс ниці, оскільки жоден бойовий кінь не міг нести на собі цього велетня. Шаблю, якою Семен Палій вправно володів, було зроблено козацькими ковалями спеціально для полковника. При довжині близько двох метрів вона важила 16 кілограмів.
Згідно з народними переказами, ніхто не міг встояти проти Семена Палія під час двобою. Якось поляки виставили проти полковника свого найсильнішого лицаря на прізвище Колодієвськии Палій з одного удару «розрубав шляхтича навпіл, як грушу». Тоді поляки випустили проти нього одразу двох бійців, але він вже не схотів з ними битися, сказавши: «Вони для мене маленькі».

Юний Іван Мазепа, за переказами, дуже подобався жінкам. Він був добре вихованим, освіченим королівським пажем. До того ж Мазепа не знав потреби у грошах, був щедрим, писав вірші. У ті роки з майбутнім гетьманом часто траплялися любовні пригоди, і не завжди вони закінчувалися добре для юнака. Так, одного разу він був схоплений чоловіком своєї коханки паном Фальбовським, який наказав слугам роздягненого Мазепу прив'язати до коня. Після чого у коня над вухом вистрелили з рушниці і той, переляканий, поніс Мазепу. Легенда не розповідає, скільки тривала така вимушена «подорож», але врешті-решт кінь заспокоївся і знайшов дорогу додому. Там юнака визволили слуги.

Після закінчення Київської братської школи у 1649 році Іван Мазепа (1639—1709) вирушив до двору польського короля Яна Казимира. Монарху Речі Посполитої сподобався молодий шляхтич, і він відрядив Івана для подальшого навчання до Європи. Коли Мазепа повернувся, король доручав йому дуже відповідальні дипломатичні місії в Україні, з якими той блискуче справлявся. Успіхи на переговорах із гетьманами Іваном Виговським та Юрієм Хмельницьким сприяли зростанню авторитету молодого Мазепи при королівському дворі. Однак там знайшлися й такі, хто заздрив кар'єрному росту православного шляхтича. Один із польських дворян Пасек постійно намагався образити Мазепу, пробував глузувати з нього. Одного разу українець, піддавшись на провокацію, вихопив шаблю, що було суворо заборонено робити в стінах королівського палацу. Будь-яке демонстрування зброї там розцінювалося як спроба замаху на короля. Тому Мазепі загрожувало жорстоке покарання, можливо, довговічне ув'язнення. Але Ян Казимир вирішив помилувати молодого шляхтича, він знову відправив Мазепу в Україну, де той і залишився.

Після арешту українського гетьмана Дем'яна Многогрішного (? — 6л. 1696) разом з родиною було заслано на довічне заслання до Сибіру, 3 1674 до 1682 року він перебував у в'язниці міста Іркутськ, але у зв'язку з частими нападами монгольських племен на російські кордони було вирішено звільнити Многогрішного і поставити його на чолі великого підрозділу сибірських козаків. Досвідчений полководець одразу натхненно взявся за доручену йому справу, під його керівництвом козаки завжди виходили переможцями із сутичок із кочовиками. Многогрішний настільки талановито організував оборону російського містечка Селенгінськ від численного монгольського війська, що його ім'я навіть увійшло у місцеві легенди.
Син гетьмана, колишній Чернігівський полковник, Михайло Многогрішний був засланий до Красноярська, де, як і батько, довгий час провів у в язниці. Під час нападу на Красноярськ об'єднаних племен джунгарів та єнісейських киргизів місцеві козаки визволили Михайла і просили очолити оборону одного з фортечних мурів. Многогрішний, ефективно використовуючи невелику кількість середніх гармат, успішно відбив усі ворожі атаки. І батько, і син у сибірських землях прославилися багатьма військовими перемогами, навічно залишивши про себе добру пам'ять.

Восени 1675 року Петро Дорошенко присягнув цареві та отримав звання в'ятського воєводи. Його вотчиною стало село Ярополець (Волоколамський район Московської області). Там він прожив п'ятнадцять років до самої смерті.
У Великоросії Дорошенко одружився з Агафією Єропкіною. їхньою правнучкою була перша красуня Москви та Санкт-Петербурга Наталія Гончарова. Фатальній красуні судилося стати дружиною О. С. Пушкіна та причиною його смерті: захищаючи її честь на дуелі, поет загинув.
Коли Пушкін гостював у тещі, він радив поставити каплицю на могилі гетьмана. її дійсно збудували у 1844 році, але за радянських часів вона була зруйнована.

Петро Дорошенко (1627—1698) — онук славетного запорозького отамана Михайла Дорошенка, був тричі одружений. Одна з його дружин була родичкою самого Богдана Хмельницького, дочкою його племінника Павла Яненка-Хмельницького. їй судилося відіграти фатальну роль в українській історії. 1665 року Петра Дорошенка обрали гетьманом Правобережної України, і він почав успішну боротьбу за об'єднання в одну державу земель по обидва береги Дніпра. Козаки Лівобережних полків повстали проти свого гетьмана Івана Брюховецького, вбили його і визнали владу Петра Дорошенка. Здавалося, вся Україна, як колись за часів Хмельницького, знов об'єдналася. Проте несподівано до Дорошенка надійшла звістка про зраду його дружини, яка залишалася вдома в Чигирині. Гетьман терміново покинув військо і поїхав на Правобережжя влагоджувати родинну справу.Лівобережна старшина, не дочекавшись допомоги від Дорошенка, обрала своїм гетьманом його заступника — чернігівського полковника Дем'яна Многогрішного. Таким чином, в Україні знов з'явилися два гетьмани, чим неодмінно скористалися іноземні держави.

1675 року запорожці під проводом свого кошового отамана, славетного Івана Сірка здійснили один із найбільш вдалих походів на Крим. Зруйнувавши багато татарських міст і селищ, козаки вщент розгромили кількати сячне ханське військо. Відступивши назад в Україну, запорожці забрали з собою полонених та звільнених із кримської неволі християн.

Коли козаки перейшли Перекоп і значно віддалилися від Криму, кошовий отаман Іван Сірко звернувся до визволених українців із такими словами: «Хто хоче, хай іде з нами на Русь а хто не хоче, повертайтеся в Крим». Три тисячі християн виявили бажання повернутися на півострів. Здивованим запорожцям вони пояснили, що в Криму залишилися їхні домівки та господарство, а в Україні в них вже нічого немає. Сірко наказав усіх колишніх бранців добре нагодувати та відпустити. Але до останнього не міг повірити отаман, що християни можуть з власної волі повернутися назад у бусурманський Крим. Він навіть видерся на високу могилу та довго дивився їм услід, а потім наказав своїм хлопцям наздогнати та нещадно вбити всіх «зрадників». Козаки нікого не залишили живими, а сам Сірко сказав над загиблими такі слова: «Простіть нам, браття, а самі спіть тут до страшного суду Господнього замість того, щоб розмножатися вам у Криму між бусурманами на наші християнські молодецькі голови і на свою вічну без хрещення погибель».

На початку 1674 року на Січ у супроводі декількох донських козаків прибув дивний хлопець, який називав себе сином російського царя Олексія Михайловича Семеном. Він розповів запорожцям, що нібито втік із заслання на Соловках, куди його відправив батько. Кошовий отаман Іван Сірко довго умовляв парубка покаятися та не вводити в оману козацьке товариство, але той клявся, що каже святу правду. Сірко повірив «царевичу» лише після того, як він на церковній сповіді перед священиком сповів свої слова. Кошовий з того часу взяв «Семена Олексійовича» під свій захист. Він навіть відмовлявся видати його московським посланцям, які спеціально заради того прибули на Січ. Їхнє запевняння,що справжній царевич помер у чотирирічному віці, не переконували Сірка, Лише після підтвердження цих слів особисто Олексієм Михайловичем запорозький отаман видав самозванця у Москву, де того було покарано на смерть. Щоб зробити Івана Сірка таким поступливим, воєводі Ромадановському довелося тимчасово взяти у заручники його дружину та дітей.

Запорожці свято вірили в непереможність отамана Сірка (бл. 1610—1680), який дійсно переміг майже у 50 битвах. Козаки вважали, що їхній ватажок здатен перемогти не лише людей, а ще й нечисту силу. Розповідали, що Сірко застрелив чорта з пістоля, побачивши його в річці. Через те нібито дістала свою назву річка Чортомлик, на якій стояла Січ. Звісно, ця назва найшвидше має тюркське походження. Проте така історія свідчить про надзвичайну повагу, яку мав Іван Сірко у козацькому середовищі.

Молодшого сина Богдана Хмельницького Юрія (1641 —1685), якого декілька разів обирали українським гетьманом, більшість істориків зображують як слабку, безхарактерну людину. Стверджують, що ним маніпулювали і росіяни, і поляки, і турки. Кожну з цих впливових сторін Юрій цікавив передусім як своєрідний символ і нащадок славетного козацького роду. Проте відомі факти, що сина великого Богдана іноземці вважали досить небезпечною постаттю та всіляко намагалися ізолювати його. Поляки, наприклад, ув'язнили Хмельницького у Марієнбурзькій фортеці, а коли Юрій сидів у Стамбульському в'язничному замку Сім Веж, туркам доводилося приковувати гетьманського сина ланцюгами до кам'яного муру, оскільки бранець неодноразово намагався утекти.